dniprovska (dniprovska) wrote,
dniprovska
dniprovska

Для чого нам Незалежність (Роздуми після свята)

images[4] (2)

Україна – доволі молода держава і традиції святкування Дня Незалежності в ній ще не склалися. Святкуємо по-різному. То військовий парад керівництво затіє, то парад вишиванок, то салют, то концерт (хороший і не дуже). Але традиційно у цей святковий (що б там не казали) день, як зміїне сичання, як плювок у обличчя пролунають слова: «Ну і што она вам дала, ета ваша нєзалєжность? Што она вам дала?!».

І драматизм ситуації полягає в тому, що дати достойну відповідь на це підле, провокативне питання не так-то легко. Але ми все ж таки спробуємо розібратися, навіщо нам державний суверенітет. Ні, не для того, щоб виправдатися перед манкуртами й шовіністами, а щоб визначити собі пріоритети.

По-перше, слід визнати гірку, але необхідну істину. Попри наявність зовнішніх атрибутів державного суверенітету, де-факто Україна поки що не стала повною мірою самостійним політичним суб’єктом. Я вже передбачаю обурені вигуки жовчних критиків: «Та скільки ж можна! Двадцять з гаком років пройшло!». По-перше, двадцять років для історії – це ніщо (згадайте, чим були США через двадцять років після проголошення незалежності). По-друге: процес здобуття Україною політичного суверенітету (точніше, його атрибутів) був порівняно нетиповим і глибоко аномальним.

Зазвичай історія підготовлює нації до самостійного життя. Перш, ніж проголосити незалежність, вони проходять крізь тривалий період економічного, соціального та культурного підйому. Унаслідок об’єктивних економічних та геополітичних процесів підвищується продуктивність та самодостатність регіону; з’являється економічно потужна національна еліта, кревно зацікавлена у відокремленні від метрополії й готова надавати матеріальні та організаційні ресурси для культурного відродження і національно-визвольної боротьби; зростає загальний рівень національної свідомості; і, що дуже важливо: знаходяться впливові геополітичні гравці, зацікавлені у появі на політичній карті світу нової держави, й готові надати їй підтримку у боротьбі за незалежність та на перших етапах її розбудови.

У нас же все було «не як у людей». Акту проголошення державного суверенітету передував тривалий період економічного, культурного та морального занепаду. У другій половині минулого сторіччя з України була викачана більша частина природніх ресурсів, спотворене природньо-географічне середовище; регіон стрімко втрачав статус стратегічної паливно-металургійної бази і так же стрімко посилював свою залежність від російських енергоносіїв та втягувався у абсолютно неефективний міжрегіональний обмін. Усі соціальні елемети, які могли відігравати роль національного проводу, планомірно винищувалися або відсувалися на маргінес. Унаслідок форсованої індустріалізації та імперської національної політики відбулося розмивання етносу та його стрімка деукраїнізація (особливо на Сході та Півдні). Загальний культурний та моральний занепад імперії позначився й на моральному стані українського суспільства. Більш того: жоден впливовий суб’єкт міжнародних відносин не був особливо зацікавлений у незалежній Україні (згадаймо виступ Буша-старшого у Верховній Раді), тому світова спільнота сприйняла появу нової країни на карті Світу достатньо прохолодно, як данність, з якою доводиться рахуватися – і одразу ж віддала нову незалежну державу на відкуп колишній метрополії.

Тож не дивно, що перші кроки України на шляху Незалежності нагадували хиткий поступ в’язня, якого багато років тримали у казематі, морили голодом, забрали майно, здоров’я, віру у власні сили, а потім викинули на вулицю – не з гуманізму, а тому, що тюрма розвалилася. І скільки разів на цьому тернистому і звивистому шляху у нації виникала спокуса повернутися до тюрми народів, здатися на милість тих, хто понівечив її долю. І скільки разів виникало питання, а чи потрібен цій виснаженій, недружній, дезорієнтованій спільноті, що називається «народ України», державний суверенітет?

Навіщо взагалі нації потрібен суверенітет? Незалежність потрібна етнічній спільноті для того ж, для чого окремому індивідові потрібна свобода: для САМОРЕАЛІЗАЦІЇ. І подібно тому, як у душі індивіда йде запекла боротьба між людським (творчим) і тваринним (пристосувальним) началом, так і в колективній свідомості нації йде протиборство між прагненням до Свободи з усіма її ризиками, небезпеками, але й безмежними перспективами і прагненням до комфорту й безпеки з їх примарними вигодами.

Чи здатна Україна після всього, що з нею зробили, реалізувати себе у світі, знайти своє достойне місце поміж народами? ІМХО, незважаючи на плачевний стан справ у поточний період, українську націю ще рано списувати з рахунків. Недарма ж нашу країну називають сплячим велетнем Європи. Щоправда, вчені аналітики (а також розумові паралітики та маразматики, типу нашого підстаркуватого прем’єра) говорячи про прихований потенціал України роблять акцент виключто на чорноземі. Белькочуть банальності про те, що ми могли б годувати увесь світ, бути житницею, і.т.д, і.т.п.

Насправді потенціал України міститься не тільки і не стільки у черноземі (ставка лише на одну якусь галузь часто-густо обертаєтся крахом економіки), скільки в унікальному поєднанні промислового потенціалу Сходу та Півдня, сільскогосподарського – у Центрі, та потенціно сприятливих умов для розвитку туризму, переробної промисловості й сфери послуг на Заході. За сприятливих умов (у разі усунення жахливих диспропорцій та зайвих елементів, що дісталися у спадщину від соціалізму, модернізації виробничих фондів та створення належного інституційно-правового простору для приватної ініціативи) Україна могла б стати однією з найбільш самодостатніх, потужних і цікавих для світу країн, перетворившись на впливового регіонального гравця.

А такий гравець Європі конче потрібен (щоб там собі не думали наші Східні та Західні партнери).

Наразі система міжнародних відносин наближається до чергової точки біфуркації, за якою послідує криза та перехід у якісно новий стан. Перерозподіл сфер впливу та зміщення центрів тяжіння після поразки соціалістичного табору у ІІІ Світовій Війні створили нові точки напруги й загострили старі протиріччя.

Треба бути абсолютно нерозважливим, або лукавим, щоб не надавати значення епідемії реваншизму, що охопила керівництво та більшість громадян Російської Федерації, які так і не змирилися з втратою територій та міжнародного статусу. Неможливо не помічати, як стрімко зростають амбіції Китаю, що демонструє феноменальні економічні успіхи, але при цьому не є і не збирається ставати правовою державою. Не варто применшувати загрози, пов’язані з ісламським фундаменталізмом, що і не думає здавати позиції. Але найбільш прикрим і загрозливим у цій ситуації є не стільки агресивність ображених і амбітних, скільки очевидний занепад гуманістичної європейської цивілізації по обидва боки Атлантики.

Якщо наших Східних Сусідів трусить лихоманка реваншизму, то наших Західних Партнерів паралізує вірус толерастії. Ні, я не прибічниця расизму. Боже збав! Я далека від думки, що є якісь повноцінні та неповноцінні раси/нації/конфесії. Але проблема в тому, що ідеологія політкоректності, яка зараз панує в Західній Європі та Північній Америці, не має нічого спільного зі справжнім гуманізмом. В її основі лежить не стільки глибока повага до особистоті іншого, скільки бажання розпещеної комфортом спільноти уникнути гострих кутів та складних, непопулярних рішень. Тому поблажливе (а не поважливе) ставлення до «меншин» призводить не до гуманізації міжособистісних та соціальних відносин, а до розмивання етнокультурного простору і витіснення європейської цивілізації з її традиційного ареалу.

І лише Східна Європа (а Україна є якщо і не найзаможнішою, то принаймні найперспективнішою країною цього регіону) ще зберігає в собі здорове ядро. Вона вільна від візантійщини, притаманної «русскому міру», що під зовнішніми європейськими покровами ховає лукаву азійську сутність, і ще не потонула в лицемірній коректності, що роз’їдає Західну Європу та почасти Північну Америку. І, можливо, в майбутньому саме цьому регіону доведеться стати оплотом і форпостом європейських цінностей.
Ну, а сильна, незалежна Українська Держава – важлива запорука стабільності на Європейському континенті 
Subscribe

  • (no subject)

    Мене забанили на ФБ. У месенджері - теж. Ось за це: Це я тіпа ненависть розжигаю.

  • (no subject)

    Мене забанили на ФБ. За пост про випускника Одеського інституту сухопутних військ, який не розуміє, або робить вигляд, що не розуміє, що таке…

  • (no subject)

    Статус персон і ЗМІ, яких залучають до маніпулятивних вкидів алярмічної інформації, свідчить про те, що гра йде "по-крупному". Ставку роблять не…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 51 comments

  • (no subject)

    Мене забанили на ФБ. У месенджері - теж. Ось за це: Це я тіпа ненависть розжигаю.

  • (no subject)

    Мене забанили на ФБ. За пост про випускника Одеського інституту сухопутних військ, який не розуміє, або робить вигляд, що не розуміє, що таке…

  • (no subject)

    Статус персон і ЗМІ, яких залучають до маніпулятивних вкидів алярмічної інформації, свідчить про те, що гра йде "по-крупному". Ставку роблять не…